Конкурс
Ми незламні, коли єдині
Підведено підсумки конкурсу учнівських і студентських творчих робіт «Рік війни: моя історія незламності». Конкурс проводився кафедрою спеціальної освіти МНУ імені В.О.Сухомлинського з метою активізації творчого потенціалу учнів і студентів як ресурсу формування патріотизму; зміцнення психоемоційного здоров’я; осмислення власної історії, сьогодення і перспектив; проведення профорієнтаційної роботи. В конкурсі взяли участь студенти спеціальності 016 Спеціальна освіта, учні 9-11 класів закладів загальної освіти м. Миколаєва та області: Баштанського, Вознесенського, Єланецького, Коблівського, Кривоозерського, Новобугського районів.
Читаючи роботи учасників конкурсу, члени журі не могли стримати сліз: настільки щирими й зворушливими і в той же час не по-дитячому глибокими і повними болю особистими історіями вони були сповнені. Переконані, що рідна Україна може бути спокійною: юність, обпалена війною, незламна. Ці діти вже багато пережили на своєму віку, але тепер вони точно, не з книг, розуміють, що таке патріотизм і свобода, і якою ціною ми її виборюємо.
Переможцями і призерами конкурсу в номінації «Художній твір» (проза) стали:
1 місце: Левченко Олександра (10 кл., Маложенівський ліцей Єланецької селищної ради), Ульянова Поліна (10 кл., Миколаївський ліцей № 38 ім.В.Д.Чайки);
2 місце: Дікасова Катерина (10 кл., Миколаївський ліцей № 38 ім.В.Д.Чайки), Іванюк Марія (11 кл., Комунальний заклад Кривоозерський ліцей №1), Кузьміна Катерина (367 гр., МНУ імені В.О.Сухомлинського);
3 місце: Бунчак Кіра (11 кл., Вознесенський НВК «ЗОНЗ- I-III ст.- ДНЗ» №3), Грибук Давид (11-А кл., Миколаївська ЗОШ І-ІІІ ст. №46), Колісніченко Руслана (11 кл., Коблівський ліцей Коблівської сільської ради), Мачинска Ауріка (9 кл., Великосолонівський ліцей Єленецької селищної ради), Семенів Юлія (367 гр., МНУ імені В.О.Сухомлинського).
У номінації «Художній твір» (поезія):
1 місце: Тимошенко Єлизавета (11-Б кл., Миколаївський ліцей № 55);
2 місце: Кошева Валерія (Новобузький ліцей №1 Новобузької міської ради), Мирошніченко Вікторія (11 кл., Добренський ліцей Баштанської міської ради);
3 місце: Удовидченко Софія (11-А кл., Миколаївський ліцей №55).
Огляд з фрагментами робіт учасників конкурсу буде представлено в соціальних мережах:
https://instagram.com/specialna.osvita.mnu?igshid=YmMyMTA2M2Y=;
http://fif.mdu.edu.ua/?page_id=1091
https://www.facebook.com/profile.php?id=100027988500258
Кафедра спеціальної освіти висловлює щиру вдячність всім учасникам конкурсу, їхнім родинам та керівникам і бажає мирного неба, міцного здоров’я, творчого натхнення, здійснення планів і мрій.
Ми незламні, коли єдині. Разом – до перемоги! Все буде – Україна!!!
Публікуємо уривки творів учасників конкурсу:
***
«Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року назавжди залишиться днем, який будуть пам’ятати як момент розколу життя кожного з українців на до та після. Але напад росіян нас не зломив, а тільки додав сили духу і об’єднав увесь український народ. З того фатального дня минуло дванадцять місяців, і в кожного українця з’явилась власна історія незламності.
Дві тисячі двадцять другий рік змінив людей по-різному. Хтось був вимушений покинути свою домівку, друзів, рідних, щоб утекти до мирного життя. А тепер страждає, бо це не його життя, воно зовсім чуже, не таке, як удома. Хтось залишився на Батьківщині і тепер живе з постійним ризиком для життя. А хтось з автоматом у руках, не знаючи сну та відпочинку, захищає рідну землю і тих, хто залишився в Україні й потребує захисту.
…Розлука, створена цією війною, розбиває серця багатьох людей, адже неможливо просто взяти й залишити своїх близьких на такий тривалий проміжок часу без шкоди своєму психічному здоров’ю. Але треба постійно шукати мотивацію для життя та саморозвитку. Тому варто пам’ятати, що яким би самотнім ти себе не почував, ти ніколи не один. Ти є частиною нації, частиною українського народу. Народу, який не зламався, народу, який переможе!» (Давид Г.)
***
«…Моє життя, подібно калейдоскопу, 24 лютого 2022 року розсипалось на тисячі мілких уламків.
Раніше війна була для мене далеким поняттям. Я ніколи не думала про те, що ми зустрінемо її на порозі, як найбільш непроханого в житті гостя. Та раптом довелося дивитися їй у вічі, відчуваючи нестерпний біль, страх та розчарування. Почуваши слово “війна”, серце стискається від пережитого жаху. Її присутність вбиває поняття людської моралі, знищує хитку стінку між любов’ю та ненавистю, гордістю та відчаєм, здоровим глуздом та божевіллям. Немає у світі страшнішого дійства, ніж війна, що проливає кров тисяч невинних людей, в якій згодом захлинаються жорстокі диктатори. Невже людство ніколи не осягне, наскільки велика ціна цього жаху? Коли мирне життя стане головним правилом гармонійного існування?
…Росія ніколи не зможе поглинути дух українського народу, бо ми цінуємо нашу волю та маємо національну гідність. Я пишаюсь тим, що я українка! Я пишаюсь тим, що народилася в Миколаєві!
Збираючи уламки калейдоскопу та аналізуючи цей рік, я зрозуміла, що потрібно цінувати кожен момент свого життя. Складаючись з таких самих клаптиків, воно постійно було наповнене різними подіями, що утворювали візерунки. Я залишила зламаний калейдоскоп, щоб кожного разу, дивлячись на нього, згадувати про те, що потрібно проживати кожен свій день як останній. Незважаючи ні на що, прагнути до перемоги та цінувати кожну мить, проведену з рідними. Я, як і мільйони українців, безмежно вдячна кожному та всім, хто наближає нас до перемоги. Слава Україні! Героям Слава! (Поліна У.)
***
«…Перший день війни я пам’ятаю до найменших деталей, сльози матері, пусті й злякані очі мого молодшого брата, напруження батька. Перший раз в своєму житті я почула сирену, а тепер це частина мого життя. Другого березня до мого міста зайшла російська колона танків. Саме в цей день я зрозуміла, що таке справжня війна…Ми чули кожний постріл. Боялися навіть поворушитися, щоб не створювати шум. Дітям одягали навушники, щоб не лякалися вибухів.
…Війна змінила мене. В мене й багатьох моїх ровесників змінилися цінності, пріоритети та страхи. Тепер найбільший мій страх – втратити рідних мені людей. Війна забрала батьків в багатьох дітей. В чому здається сенс життя? Людського життя! Кохати й бути коханим, чи вбивати й бути вбитим? А що, коли в тебе немає вибору, крім того, щоб брати зброю і йти воювати за свою країну, рідних, землю? Що, коли на твою землю прийшов не товариш, а ворог? Ворог, який вбиває, ґвалтує, знущається над твоїм народом. Навіть якщо ти не хочеш війни, ти змушений воювати, бо на карті майбутнє не тільки твоє й твоїх дітей, а й всієї нації.
…Вивчаючи історію моєї країни, я була в шоці, скільки паралелей можна провести з минулим й сьогоденням. Не знаючи власної історії, ми повторюємо однакові помилки, що й сторіччя тому. Здавалося, що росіяни ніколи не зупиняться знущатися над нами. Але я свято вірю в слова Тараса Шевченка: « Борітеся – поборете, вам Бог помагає!» Тому я буду старанно навчатися, щоб бути корисною моїй країні.» (Кіра Б.)
***
«…Страх огортає з кожним днем все більше. Він прикував тебе до екрану телефона і не відпускає. Ненависть наростає у тобі. Твій спокій приспали розпач та паніка. Душа не на місці. Хто тобі скаже, що буде завтра? Чи знадобиться та тривожна валізка, яку довелося бігцем пакувати? Чи ночуватимеш ти сьогодні у своєму домі? А, може, незвіданими шляхами мандруватимеш у небезпечну подорож в пошуках прихистку?
Ти маєш родину, та порівнюєш себе із билинкою в полі. Самотньою, єдиною. Бо й рідні твої не знають, як жити далі. Ще вчора життя вирувало звичайним потоком: батьки на роботі, а ти, заклопотаний шкільними справами, шукав хвилинку на спілкування в месенджерах. А сьогодні цього тобі вже й не треба. Аби мир. Аби тільки мир.
У мені болить Україна. Нестерпно болить. Моя Батьківщина здавна зазнає випробувань. Може, тому й народжує таких сильних та вольових людей. Віднині Вона не в барвистому вінку із райдужними стрічками. Країна зняла намисто з горобини, щоб одягнути жетон з гравіюванням. Сукня, вишита червоними та білими нитками, чекає Перемоги. Україна тепер у військовій формі. Моя Країна в берцях у XXI столітті в центрі Європи! Чому це не сон?
Тік-так… Страшно відраховує секунди годинник. Так раніше не було. Звісно, не було. А це тому, що нівечаться українські долі. А що може бути страшніше, коли відбирають найбільшу цінність – життя? Я ніби відчуваю клекіт хижої орди, хоча знаходжуся далеко в тилу. Рапотово стискається серце і ніби от-от розірветься на шматочки. Градом ллються сльози із ще зовсім юних очей…
Тік-так… Мій годинник обов’язково буде рахувати щасливі моменти життя нескореного народу. Нація вільнолюбних ніколи не стане на коліна перед ворогом. Країна в центрі Європи обов’язково розквітне. Вона вже тягне свої паростки до сонця. Її майбутнє заграє всіма барвами веселки. Тривожні думки будуть далеко позаду. Пісні омріяної Перемоги звучатимуть ще більш натхненно. Ми збудуємо нову країну волошок в житах. Рідні землі й українські зорі були й будуть тут споконвіків. (Марія І.)
***
«…Мій дім зруйнували окупанти. Мені хотілося просто кричати, плакати вже не було сил. Від дому, в якому пройшло моє дитинство та найщасливіші моменти життя, залишилось купа каміння. Було важко, не від матеріальних збитків, а від душевних. Відчуття, наче хтось забрав частинку моєї душі. Я навіть не знаю, скільки ще має пройти часу, щоб слово «дім» не викликало у мене сльози. Проте не зважаючи на важкий психологічний стан, я знайшла в собі сили посміхатися та просто жити. Адже є ті, які віддають своє життя заради того, щоб жили ми. Саме тому кожен українець має непохитно триматися, працювати та будувати своє життя, незважаючи ні на що.
Від початку війни я навчилася цінувати кожну хвилину свого життя. Я зрозуміла одну дуже важливу та найголовнішу річ: щастя в простих речах. Для мене щастя – це моя сім’я. Вона моя мотивація та наснага. Я вдячна за те, що мої рідні поруч. Як би важко не було, коли ми згуртовані, нас неможливо перемогти. Саме тому українці незламні, адже в єдності наша сила. Для тих, хто зараз також переживає важкі часи, я хочу дати просту, та водночас важливу пораду: живіть та радійте кожному дню. Робіть звичайні буденні справи, втілюйте свої мрії в реальність, не відкладайте життя на потім. Потім може вже й не бути, давайте зараз!» (Юлія С.)
***
«…Війна відібрала в мене можливість щоденно спілкуватися з друзями, ходити до школи, повноцінно навчатися. Я усвідомлюю, що повинна добре навчатися, щоб отримати професію і брати участь у відбудові красивої моєї Батьківщини. Я впевнена, що ми обов’язково переможемо, адже такої світової підтримки, єдності людей ще не було, напевне, за весь час існування нашої держави. Неможливо перемогти народ, який воює за свій рідний дім, який неозброєний іде на танк, або підручними засобами збиває дрон. Мої настрої не змінилися і коли ворог руйнував нашу енергосистему. Ми були без світла, але як виявилося, до цього можна пристосуватися і жити спокійно. Я плакала, коли дивилася фільм про Бучу і Гостомель, коли снаряди відбирали життя у дітей і їхніх батьків. Це не можна пробачити, забути.
…Ми не маємо права здаватися. Наші ЗСУ проженуть рашистів із нашої землі. На наші плечі покладена честь відвоювати у ворога свою землю і будувати могутню, міцну державу, якій більше не доведеться виборювати свою незалежність, демократію, право на існування. І такі часи скоро настануть, бо ми – українці, сильні, вільні і незламні. І обов’язково переможемо…» (Руслана К.)
***
«…Раніше мені здавалось, що війна – це щось таке далеке… Ми ніколи її не відчуємо. Я ніколи не зможу повністю описати свої почуття в цей день: біль, страх… невизначеність… Це найменше, що я відчувала. Було багато сліз, переживань…
…Цей рік показав, що треба цінувати змогу спілкуватися і бачити рідних, обіймати друзів. Мати світло, воду та тепло. А ще – мирну тишу! У 2022 році я багато плакала, переживала, боялась… Але я стала сильнішою!
Ніколи якась там росія не зможе вбити Волю, Силу, Незалежність та Віру в перемогу українського народу. Я впевнена, що ми неодмінно переможемо! А ще хочу подякувати всім: захисникам, волонтерам, лікарям, працівникам Державної служби України з надзвичайних ситуацій!» (Катерина К.)
***
«…Я впала і лишила свої крила, які дало мені життя,
воно хотіло наділити яскравим сенсом для буття.
Буття моє змінили докорінно, але ідея та ж сама:
Я Вірю в Мати – Україну, що все лихе пережила!
Я знаю, що якщо вона змогла, таким же чином зможу й я!
Я докладу свої всі сили і прикладу своє життя,
бо Вірю, що коли зрівняється з землею моє тіло, –
Душа моя все ж долетить у небеса!» (Софія У.)
***
«…Минає рік, рік страшної війни, яка забрала життя тисячі мирних українців. Але попри все, завдяки нашим мужнім і відважним героям ніхто не втрачає надію, що ось-ось над нами сяятиме сонце , буде чисте, мирне небо , а головне – вільне і щасливе життя. Бо як казав В’ячеслав Чорновіл: «Розвалюється гнила російська імперія», і усі ми обов’язково цього дочекаємось!
Україна не прагне чужого,
Україна боронить своє,
І щовечора дякує Богу,
І щоранку у вірі встає…
Слава Україні!» (Тетяна Б.)
***
«Прокинулась тривожно вранці
Кожна українська сім’я –
Напали на нас поганці,
Кажуть: це їхня земля.
Ворог хотів захопить нашу землю,
Лишень уявіть: за два – три дні.
Думали знищити нас як націю,
Мріяли тут панувати повік.
А ми до зброї дружно стали
І об’єдналися у боротьбі.
Відчайдухи, сміливці, герої –
Незламні українці ми!
Чужого нам не треба,
Але й свого не віддамо!
Ми боремось за чисте небо
І клаптика землі без бою не здамо!
Україна вільна житиме вічно
На карті світу і в серцях дітей!
Землю рідну захищаємо героїчно,
Бо українці – нація сильних людей!…» (Вікторія М.)
***
«…Іду вулицею, проходжу повз своєї рідної школи. Ще рік тому тут лунали дитячі голоси, лунали пісні, заливався срібним співом веселий дзвоник. А нині… Стоїть пусткою моя школа: вибиті вікна, посічені уламками боєприпасів стіни. Боляче.
Я бачу своїх друзів і вчителів тільки в екрані планшета. Розкидала війна по всьому світові моїх однокласників. А так мріялось про випускний бал…
Не пробачимо… Не можна пробачати зруйновані життя!
Але ми не зламаємося!!! Ми вистоїмо!!! Ми єдині в спільній боротьбі! Віримо в ЗСУ! Ми переможемо! Відбудуємо наші міста й села. Знову сядуть за парти діти! І буде наша країна квітучою і щасливою! Все буде! Ми з України!!!» (Владислав Р.)
***
«Так солодко і ніжно спить дитина,
Яскравий, дивовижний бачить сон.
Збудила фраза мамина єдина:
« Війна розпочалась, усі – підйом!»
Мене страшна застала вночі звістка,
Прокинулась… і тут розпочалось…
Гуркочуть літаки десь дуже близько,
Зібратися з думками не вдалось.
Народ вкраїнський опинився в полоні:
Нас смуток охопив і страх.
Свій світ я швидко зібрала в долоні,
Бо дикий відчувала жах.
Бомблять міста наші та нищать села,
Стирають орки все з лиця землі.
Життя ввірвалось дуже невеселе,
І зникли наші плани взагалі.
Наш ранок починається не з кави –
З тривожних щодня, з жахливих новин,
З дзвінка телефонного рідних про справи,
Трагічних кривавих воєнних картин.
…
Навіщо вдерлись в Україну-неньку!?
Як ви могли у ХХІ вік?
Подумайте, кати, гарненько:
Розплати вам іде вже лік!» (Єлизавета Т.)
***
«…Нам заздрить «російська імперія зла», вони зазіхають на наші квітучі роздолля, хочуть заволодіти нашими скарбами, якими наділив нас Бог: мудрістю, стійкістю, душевністю, непоборним бажанням бути вільними… Їх не покидає думка, що ми вже довели світу: рабами не будемо, рабів у рай не пускають! …На колінах не стоятимемо, відродимося із руїн, як Фенікс із попелу. Відбудуємо Ірпінь, Бучу, Бородянку, Херсон, Миколаїв, Маріуполь, Бахмут. Я вірю в наш народ! Їхня жертовність, яку проявляли в різні часи, переконує нас в тому, що ми переможемо!!!
…Я проживаю у невеличкому, дуже мальовничому селі Маложенівка. Воно розкинулось серед предковічних скель. Потопає село у вибалочках, ярках, поросле різнотрав’ям, буйноцвіттям польових квітів. Моє дитинство було напоєне ароматами цієї диво-природи, духмяними солодощами яблуневих садків! А що згадає мій чотирирічний братик?! Свист ракет над нами, глухі вибухи, неподалік літаки, ґвинтокрили і від цього тільки його сердечко прискорює своє биття. Від першого гучного звуку він просить нас сховатися. Але на сьогоднішній день нам пощастило більше, чим тим діткам, які вже на небесах. Маю надію, що ми вистоїмо, і до нас вже не зайде рашиська колона танків, як трапилось це другого березня 2022р.
…Тепер я розумію, яке вагоме, дорогоцінне слово «патріот»! Ми всі з вами патріоти, бо до скону, до загину любитимемо своє рідне, найдорожче. І не віддамо нікому свою країну на поталу! Начувайтесь, кривдники! Ваша імперія рухне! Весь світ піднімається на наш захист!!!» (Олександра Л.)
***
«Двадцять четверте, ранок…
Зі сльозами зустрічаєм світанок.
Під звуки гучної зброї.
Повертайтеся наші герої!
Лютий нас розбудив:
Мучав, вбивав, та не відпустив.
Безжально забрав наших найкращих
У бій до тих безглуздих, пропащих!
Від цифри 200 наче ніж у спину,
Там чиясь мати плаче: “сину…”
Десь без батька лишилась дитина,
Вона ж, малеча, ні в чому не винна…» (Валерія К.)
***
«Дідусь у дитинстві казав: «Головне, щоб був мир». Я не знала, що таке війна, не могла її уявити і подумати, що колись це стане реальністю…Всі українці за цей рік пройшли через чотири стадії прийняття реальності: заперечення, гнів, депресія, прийняття.
…Я почула гуркіт літака, що розділив моє життя на «до і після». Душа покинула тіло, серце в п’яти спустилось. Такий страх мені ще не доводилось відчувати. Я одразу почала дзвонити батьку, бабусі, друзям, схопила свого білого ведмедика, кішку, валізи і разом з мамою сіла в авто, вирушаючи у незвідану дорогу. По місту вже були затори машин. Добре пам’ятаю ті незнайомі і налякані обличчя. Але це мене не так сильно хвилювало, як той факт, що я не встигла побачити батька. І як виявилось потім, війна розлучила нас надовго.
…За цей рік я відчула у собі більше змін, ніж за все життя. Якщо раніше моїми героями були співаки, актори, то зараз це хоробрі воїни. У цьому житті вже потрібно розуміти, хто друг, а хто ворог. Шкода мені малюків, у яких забрали дитинство, підлітків, які втрачають найкращі роки, дорослих, які одразу постаріли, та пенсіонерів, які в кінці свого життя бачать не онуків, а війну. У нас одна мета – зберегти Україну. Заради майбутнього, наступних поколінь і нашого сьогодення. Наші пращури боролися за незалежність, ми її збережемо і гордо понесемо жовто-блакитний стяг у світ. Слава кожному і кожній, хто зараз у бою! Дякую всім, хто допомагає захищати Україну від російської агресії!
Слава Україні!» (Катерина Д.)
***
«Ховай сліди..
Не винуваті ми!
Кричать, кричать вони
Кричать із ночі, і до ранку
Чи не почати на світанку
Подумавши, прийшли вони.
Вони вривались,
Не стидались,
Рубали, різали людей
І ось разок не зупинились
Зганьбили все і всіх тоді
Кричала мати, сину, сину
Відкрий вже очі, дорогий
Та ось червона вся підлога
І він на ній, уже мовчить.» (Ксенія Т.)
***
«…Того холодного зимового дня я вперше не пішла до школи. Страшна звістка сколихнула моє серце. Пекучий біль, сум, сльози…
Війна… Невже це сон? Ні… Повітряна тривога. Перед очима з’являються страшні картини. Я чую постріли, автоматні черги, звуки літаків, бомбардувань, жаркого бою, крики поранених, злісні голоси ворогів, дитячий плач. В душі – страх. Люди, для чого ви вигадали війну!?
…Ранок, який ми зустрічаємо знову і знову, кожен колос, який дозрів у стеблі, українське слово, яке лунає кожного дня – за це ми щиро дякуємо нашим воїнам-захисникам. Ми говоримо спасибі тим, хто в окопах і бліндажах вигризає у ворога кожен метр рідної землі. Ви – цвіт української нації, усі ви – герої…Нам є з кого брати приклад.
Україна протистоїть потужній армії. Ми боремося! Ми на своїй землі. Нам є кого і що захищати! Українці – незламні, єдині! Чим більше ворог тисне, тим більша наша злість у протистоянні. Нам тяжко, однак агресор буде зупинений. Вірте у збройні сили України! Слава Україні!» (Ауріка М.)
***
«…Звідки беруться сили крокувати гордо й рішуче, не схиляючись і не відступаючи перед ворогом, що захлинається від люті, не бажаючи визнати свій безславний кінець?
Відгримлять останні залпи гармат, зарубцюються на деревах рани від куль та осколків, позаростають криваві стежки. Відродяться міста і села. Виростуть кілька поколінь. І в пам’яті народній житимуть подвиги. Величні перемоги армії та героїчні вчинки звичайних людей, які боронять землю.
Загадаю бажання найдорожче у світі!
Щоб постав мир в країні і не гинули діти,
Щоб під небом блакитним колосилися ниви,
Щоб всміхалися люди й жили дружно, щасливо!
Бажання здійсниться! Ми переможемо ворогів! Упевнена! Не сумніваюся! Знаю!» (Тетяна Р.)